М  а  т  и
Олександр Довженко.
http://www.LADOSHKI.com


Не ради слiз, i розпачу, й скорбот, i не в ознаку гiркого прокляття, вони вже проклятi i так всiма на свiтi, задля слави нашого роду написано i во iм'я любовi про цю високу смерть.
I хоч багато судилося нам незабутнiх утрат, хоч легше було б очам читати щось лагiдне й миле серед громiв, почитаймо про матiр Марiю Стоян.
Хто серед трупiв ворожих бiжить по селу, що вже догорає?
Хто це стогне бiжучи? Чиє серце стугонить у грудях, мов вистрибнути хоче вперед?
Це Василь з автоматом i бомбами, Марiї Стоянихи син.
Хто мертвий висить коло хати пiд небом?
Оце його мати.
Бiжить Василь, увесь мокрий од довгого бою, бiжить у великiй тривозi.
Як же вiн бився перед рiдним селом! Розвiдником був, нищив точки, рознiс гранатою дзота, що був колись дядьку за хату. Погнали ворога. Пробiг Василь усе село, все те, що звалося колись селом. Двi сотнi печищ, спаленi сади, череп'я, ями i безлiч одубiлих ворогiв у багнищi й кровi.
— Мамо, де ви? Це я, Василь, живий! Iвана вбито, мамо, а я живий... Я вбив їх, мамо, коло двох сотень... Де ви?..
Пiдбiг Василь до двору. Отут був двiр пiд самою горою.
— Мамо, матiнко моя, де ви? Рiдна моя, чому ж ви не стрiчаєте мене? Чом не чую вашого тихого голосу? Де ви, голубко, матiнко моя сива?
Спинивсь Василь коло хати, а хати немає. Василь у двiр — нема двору. У сад — нема саду. Тiльки одна стара груша, а на грушi мати.
О тихий жах... О незабутнiй смутку...
Коли вона була ще жива i хата була цiла край села, зимою в люту хуртовину, опiвночi одного разу щось стало стукати у дверi.
— Хто тут?
— Тьотушка, пустiте, погiбаєм...
— Що ви, голубоньки, якi ви, звiдки?
— Ми руськi, тьотушка. Свої ми. Льотчики! Ми впали.
— Господи, синочки, йдiть мерщiй. Я дверi зачиню... Чи ж нiхто не бачив? Нiмцiв же повно.
Увiйшли, обнявшися, до хати два калiки. Упали додолу, заснули вмить та й проспали пiвтори доби. Думала — померли.
Вже обмивала й ноги їм гарячою водою, i грубу натопила, розiгрiвала разiв зо три їжу — сплять. I плакала вночi i вдень, згадуючи своїх синiв Iвана й Василя. Хто ж їх нагодує, хто пригрiє у лиху годину? Де вони?
Може, лежать уже десь у полi, мов склянi, чи висять на шибеницях у нiмецькiй неволi i вороння клює їм очi на морозi. I нiхто й не гляне вже, i не спитає, не заплаче!.. Так багато смертi навкруги. Дiти, дiти...
Степан Пшеницин i Костя Рябов були обидва з Уралу. Вони належали до тiєї породи руського юнацтва, що на довгi столiття стане предметом вивчення i глибокого подиву iсторикiв великої трагедiї людства. Неголенi, обпаленi морозами, вiтрами i лютими пригодами життя, вони грiзно стогнали увi снi i дихали важко. Вiйна хвилювала їх душi у снi, вiйна... Вони були простi уральськi юнаки, в мiру освiченi, роботящi комсомольцi з хороших робочих родин. На вiйну їм iти не хотiлось, але вони не плакали й не ховались вiд неї по доброму руському звичаю. Вони пiшли на фронт добровольцями, щоб скорiше добратись до ворога i знищити його. Льотчиками вони зробилися швидко i так само просто й легко, як змогли б зробитися пiдводниками чи снайперами. Природа надiлила їх усiм у добру мiру. I самi вони були добрi.
— Спочатку, матушка, ми довго гатили фрiцiв важкими бомбами, а потiм призначили нас на культурно-просвiтну роботу. Не хотiлось нам, правда, ну треба,приказ.
— А що ж воно за робота така? — питала Стояниха, коли одного вечора вони довго отак розмовляли тихенько у темнiй хатинi.
— Ми розкидали над Україною листiвки,сказав Пшеницин.Щоб знали люди правду про вiйну.
— Так оце ви?.. Ой велике дiло робите, голубоньки мої,-зiтхнула Стояниха.Куди там бомби, хай їм хрiн. Велике дiло добра вiсть в неволi.
Та така ж темрява кругом, та так позабивано голови людям лукавою фашистською брехнею, що й жити шкода. Неначе все скiнчилося на свiтi, подумайте...
I тут уперше, слухаючи простi материнськi слова на поневоленiй землi, вiдчули Пшеницин i Рябов, яка велика мiсiя їм випала в життi.
У бiднiй старесенькiй хатi у присмерку пiд завивання хуртовини i грiзний гук недалекого фронту узнали вони, як переписували люди отi листiвки од руки, як вивчали напам'ять кожне слово i передавали од села до села, щоб воскресити вiру. Слова правди горiли у темрявi, мов огнища в холодну довгу нiч. Тисячi людей, зневiрених, ошуканих, обплутаних обманами в неволi, урятувалися листiвками од вчинкiв одчайдушних i жахливих. От що сiяли вони над українською землею.
Довго сидiли в задумi Пшеницин i Рябов. Потiм вони розказали їй, як упали вони, пiдбитi вночi, серед лiсу, як поламали собi руки i ноги, як тiкали вони на схiд лiсами, ярами, як ховались од нiмцiв по проваллях, заметах i байраках, i, розказуючи, самi дивувалися надзвичайнiй своїй силi i волi до життя.
— Де ж це було, голубоньки? — спитала Стояниха, зворушливо сплеснувши руками.
— Далеко. Кiлометрiв п'ятсот.
— Давно?
— Та бiльше мiсяця. Вже й костi позростались.
I показали вони матерi страшнi свої калiцтва i шрами.
— Ой рятуйте...
— Нiчого, рiдна. На живiй костi наросте. Ми такi люди, що все перенесем. Нам би трохи ще полежати та набратись сили, а там пролiзем через фронт хоч попiд снiгом,утiшали стару Марiю Стояниху невгамовнi дiти.
— Ну, що з вами вдiєш? Отакi й мої...
Два тижнi ховала Марiя гостей. Стерегла хату, годувала, а коли все вийшло, ходила по селу просити милостинi, та не абиякої, а молока та сала.
I нiхто не одмовив їй i не спитав нiчого, хоч кожний про себе й догадувавсь про щось: не пiшла б же Стояниха отак просити для себе.
Та не судилося Марiї вберегти дiтей. Одного ранку наблизився раптом гарматний рев. В село ввалилася на вiдпочинок пошарпана в боях частина.
Заметушилася, забiгала нiмота. Марiя глянула та в хату:
— Дiточки! Йдуть!
Нiмцi на порозi.
—Що за люди?
—Сини мої.
—Брешеш!
— Не брешу, клянуся!
— Обшукати хату!
— Не трогайте, вони хворi. Поламанi... Боже!
— Гальт! Ваша мати?
— Мати,сказав Рябов.
— Брешеш, комiсаре! — та за зброю.
Стала мати перед дiтьми. Обох затулила.
— Не дам! Бийте мене... Не дам, людоїди! Голубчики, не трогайте, не вовчиця ж вас родила, а людина, мати
— -заплакала Стояниха.
— Нащо ж ти ховала?
— Боялася. Ви такi страшнi! Нема ж нiчого на свiтi, мо', страшнiшого од вас!
— Ха-ха-ха! Правда? Ти маєш рацiю, старушка. Страшнiшого нема i не повинно бути! — зареготав нiмецький сучий син.
Через двi години зiгнали нiмцi на майдан усе село на очну ставку.
Поставили Пшеницина i Рябова перед селом. Глянули вони на людей, нi одного знайомого обличчя навкруги.
—Прощай, Урал,-прошептав Пшеницин, поглянувши на друга.
— Прощай...
— Люди добрi, адже мої дiти Василь i Iван! Погляньте-бо, хiба ж не взнаєте? — билася Стояниха, мов чайка об дорогу.Кажiть же, що мої! Чого ж ви мовчите? Чи ж вам жалько їх признати? Людоньки!..благала мати нiмцiв i людей.
Люди плакали й признали. Навiть староста й полiцаї не посмiли сказати нi.
Одна тiльки Палажка, вдова убитого партизанами начальника полiцiї, зловiсно мовчала.
— Палажко, скажи — сини, бо прокляну на цьому i на тому свiтi,шептала Марiя Стояниха.Бог тебе спитає, Палазю...
Палажка мовчала.
— Фрау Палажка, єсть ето сини? — спитав її комендант.
Всi завмерли i не зводили з Палажки очей. Стало тихо, тихо.
Комендант почервонiв. Товста його шия почала брякати, як у кобри. Вiн догадавсь про змову.
— Ну?
— Сини,сказала Палажка й потупила очi.
Тодi вiн ударив її з усiєї сили в праву i лiву щоку.
Вона впала додолу, як снiп, не встигши й крикнути.
А вiн раптом до льотчикiв:
— Ваше прiзвище?
— Ой! — застогнала Стояниха, немов хто її ранив у саме серце. Вона не сказала їм свого прiзвища, а вони не спитали по неуважностi своїй дурнiй.
Упавши ниць додолу вiд удару по головi, вона не скоро пiдвелася. Але вона чула, мов крiзь сон, як гукали до неї Пшеницин i Рябов:
— Прощайте, мамо! Спасибi! З вами i вмирати не страшно!
Зчинилась стрiлянина.
Вони лежали на снiгу, обнявшись обоє. А її взяли пiд руки й повели, б'ючи по чiм попало. Розбили гранатами хату i пiдвели до грушi. Попливла перед очима груша.
— Не вiшайте, не страмiть мене. Як же менi висiтоньки? Я ж таки жiнка стара. Дайте менi кулю, одну кулиночку, молю вас, благаю...
Не дали. Тодi вона хутенько стала на пеньочок, перехрестилась.
— Не трогайте, недолюдки. Не приторкайтесь до моєї шиї...
Сама надiла.
— Дiти... — та й оддiлилась од землi.
Довго лежав Василь на снiгу коло грушi. Нiхто не чув нi стогону, нi туги, нi скреготу зубiв. Пiд самий уже ранок, коли од морозу скаменiло його серце i грiзний гук возвiстив зорю, Василь примовк, немов заснув од великої втоми. Потiм, пiдвiвшися з землi, вiн поцiлував холодну материну руку.
— Прощайте, мамо... Усю свою добрiсть i лагiдну вдачу, що подарували ви менi, я лишаю отут з вами коло грушi, мамо.
Потiм вiн пiдiйшов до хатища, взяв жменю попелу i загорнув у хустку.
— Оце я, мамо, заберу з собою, щоб не втомлялися нi ноги мої, нi руки, нi серце.
Проходили дорогою на захiд бойовi загони.
— Боєць Стоян!
— Iду!
— Що за женщина висить?
— Мати!
— Мати?
— Мати, товаришi, рiдна мати...
— Рота, стiй! Шапки геть!... Вперед марш!
Перед нею проходило вiйсько без шапок. Шанували материнство, iдучи до бою. Ревiли гармати. Сонце снiги червонило. Од гарматного реву обсипався iнiй, i казковi снiжинки падали на материнi розплющенi очi.
I хто ж не поклониться з живих i прийдешнiх невмирущiй красi Марiї Стоянихи, матерi, що просила милостиню для дiтей чужих? Погляньте, ось вона висить перед нами, возноситься над рiдною мерзлою землею. Руки її маленькi i нiжнi, з довгими красивими пучками, отi самi трудящi руки, що так багато сотворили хлiба, прядива й насiння, простяглися долонями трохи вперед.
— Нема вже, дiточки, нiчого. Все вiддала, щасти вам, доле.
Уся її маленька постать неначе линула в холодному повiтрi, i сива її голова, похилена набiк, торкалася передвесняних хмар.
Вiчна слава вашому iменi, мамо Марiє, красотi вашiй.
Не було у вас дорогих черевикiв, не душилися ви паризькими духами, а душились полином та коноплями. Не було нi шовку, нi сезонних капелюшкiв, нi кованих сундукiв з замками. Не мандрували ви по свiту, по закордонах.
Вам було нiколи. Ви, як та пчiлка, були зайнятi i од роси носили все мед до радянського вулика, поки не одняли у вас життя недолюдки з Європи.
Але закордон ще приїде до вас, приїде подивитися на вашу пiч пiд небом, на сухенькi гвоздики од пристрiту в пiчурцi, на ваш пам'ятник, i якщо є на свiтi хоч краплина сумлiння, вiн поклониться вашiй красi, дорога наша мати, слов'янко, українко дорога.
Були ви комунiсткою чи нi? Чи був у вас партiйний квiток? Напевно, не було. Але зерно, посiяне великим сiятелем Ленiним, зiйшло i виросло у вашому серцi.
Хай же знає весь свiт, як висiли ви, мамо, на старiй грушi за други своя у велику всесвiтню вiйну в українському кривавому селi на Вкраїнi кривавiй.

18.II. 1949 р. Москва