Мистець, зачарований Україною
До 110-ліття від народження О. Довженка

Олександер Довженко - творець фільмів, які відкрили нові шляхи в розвитку кіно, увійшов в історію української культури як видатний майстер кіномистецтва та громадський діяч-патріот.
Народивася О. Довженко 10 вересня 1894 р. у селі Сосниці - Чернігівської области, поблизу згодом оспіваної ним ріки Десни. Учительський інститут закінчив у Глухові, відтак студіював у Київському Комерційному інституті та в Академії мистецтва.
Після Першої світової війни працював у відділі Народної освіти, згодом на дипломатичній службі у Варшаві, відтак у Берліні, де одночасно студіював в Академії образотворчого мистецтва. Повернувшись в Україну, працював в Києві ілюстратором газет.
Після приїзду до Одеси в 1926 році вступає до фільмової студії (яка стимулювала його не лише до створення фільмів, але й до поетичної творчости). Його фільми - виразно епічні, тому їх на Заході порівнюють з Гомеровою „Іліядою". Фільм „Земля", в якому у високомистецькій формі представлені проблеми того часу, зокрема колективізація українського села - це шедевр кіномистецтва не лише в Україні, але й світі. В 1958 році на Міжнародному кінофестивалі в Брюселі цей твір увійшов до списку 12 найкращих фільмів світу.
Перед самою війною О. Довженко завершив працю над фільмом „Тарас Бульба", висвітлення якого перервала війна. Перебуваючи на совєтських фронтах як військовий кореспондент, він був зобов'язаний писати пропаґандивні статті і новелі та заклики до перемог над німецьким окупантом. Змушений віддати данину комуністичній владі, створює фільм „Битва за нашу Радянську Україну".
Високохудожніми виявилися його дві кіноповісті - „Україна в огні" і „Повість полум'яних літ", в яких показані найтрагічніші події перед і під час Другої світової війни (у першій з них, де автор виявив свою глибоку любов до українського народу і став в його обороні). Сталін заборонив висвітлювати ці фільми, а автора позбавили права очолити Київську кіностудію, на що він заслуговував. Щоб мати змогу працювати для України в улюбленій професії, О. Довженко змушений був переїхати до Москви, де викладав в Інституті кінематографії. Проте й тут втрачає довір'я влади, яка постійно підозріває його в українському націоналізмі, що уважалося найбільшим злочином.
В 1945 році Вірменія запросила його створити фільм „Рідна країна", присвяченого історії Вірменії. На превеликий жаль, той фільм не побачив екрану, його не допустила більшовицька верхівка, хоча він був справді гідний показу. Самі вірмени висловлювали авторові глибоку подяку, заявляючи, що такий фільм міг створити мистець, який справді любить свою батьківщину. Олександер Довженко після вдячних слів признання писав у щоденнику: „Я слухаю цей високий комплімент і плачу. Так: я люблю батьківщину і свій народ палко, як тільки син може їх любити". Цей, як і попередні його фільми, було піддано нещадній офіційній критиці. Москва не могла простити Довженкові, що у його фільмових кадрах ані разу не виступав героєм Сталін.
Творець фільмів, проходячи важкі випробування, здавав собі справу з того, що без власного пониження не зможе ані повернутися в Україну, за якою так тужив, ані осягнути успіху у своїй творчій праці. В 1951 році йому дозволено було поїхати до Києва для створення фільму про будівництво прославленої у Совєтському Союзі гідростанції в Каховці над Дніпром, яка мала зрошувати південну Україну. Під час поїздки в нього виникла ідея створення нового фільму „Поема про море", на який автор покладав великі надії. Приїздив туди влітку декілька разів, а решту часу мусів перебувати в Москві. Доказом його глибокої любови до Батьківщини служить нам зворушливий опис вражень з тих відвідин: „Лечу літаком над Дніпром над безкраїми степами і сліз радости не можу стримати. Україно, Дніпре, щастя моє! Яка ж ти красива, яка велична, земле моя!".
У фільмі „Поема про море" О. Довженко представив болюче прощання селян з рідною хатою, з рідним селом, чарівними околицями, які згодом мало залити море. До висвітлення цього фільму, як і двох попередніх, автор не дожив, і їх знімали після його смерти, проте у зміненому вигляді, не так, як Довженко собі того бажав.
У Москві, немов на засланні, прожив геніяльний кіномистець повних 24 роки. У його щоденнику з листопада 1945 року є такі повні болю і туги слова: „Я помру в Москві, так і не побачивши України. Помру отут від печалі в тяжкій самотності. Перед смертю попрошу Сталіна, щоб перед тим, як мене спалити в крематорії - з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідній скривавленій землі у Києві, десь на схилах Дніпра".
Олександер Довженко створив понад три десятки кінотворів. І тільки один - „Над Дніпром" був витриманий у соцреалістичному дусі, всі інші були або заборонені, або, зазнавши несправедливої критики, підлягали цілковитій зміні.
У неспокійній душі О. Довженка визрів справжній літературний шедевр - „Зачарована Десна". Твір той писав він кров'ю свого серця, бачив у ньому рідну нещасну Україну, своїх батьків, з якими, не стримуючи сліз, прощався назавжди. Спогади про рідну хату, чарівну Десну, де провів незабутнє дитинство він закінчує такими глибоко душевними словами: „Пошли ж Боже, Тобі щастя, рідна, дорога, незабутня Батьківщино! Щасти Тобі, рідна матінко моя!".
Постійна неминучість компромісу з владою та відхід від своїх принципів мучили його все життя і вже в молодому віці спричинили поважну недугу серця. Примусове довголітнє перебування поза Україною і безмежна туга за нею звели талановитого художника передчасно в могилу.
Переступив межу життя 25 листопада 1956 року.

Любомира Мичковська,
Клівленд, Огайо

Сайт виносить подяку за прислану статтю Петру Петровичу Грицаю,
письменнику, радiоаматору iз мiста Нiжина.
22 жовтня 2007 року