Повість полум'яних літ
------------------------
...Кiнчилася свiтова вiйна! Стою з автоматом на порозi нової епохи й думаю: яку
могутню темну силу ми перемогли, будь вона проклята!
Молодий солдат оглянувся на груддя тлiючих руїн i, нiби вражений раптом
величезнiстю перейденого шляху, застиг, як пам'ятник.
Це був мiцний i пристрасний солдат. Голова в нього була перев'язана бинтом. Та
вiн, здавалось, не пам'ятав про рану. Неголений, мокрий, укритий кiптявою й
прахом Берлiна, вiн щойно вийшов з бою й весь ще курiв на осоннi бiля
Бранденбурзької брами. Вiн казав, усмiхаючись i думаючи вголос:
— Передо мною проходять вiйська — товаришi мої. Я пропускаю їх, як командуючий,
хоч я й не генерал, звичайно, i не маршал, — простий сержант Iван Орлюк,
колгоспник з Надднiпрянщини, звичайний, так би мовити, переможець у свiтовiй
вiйнi.
Та оскiльки нашого брата полягло в боях за визволення людства вiд фашизму, як
нiяких iнших солдатiв у свiтi, — величезна, скажемо прямо, кiлькiсть, — i сам я
особисто пролив кровi ворожої й працi доклав чимало, i оскiльки, до того ж,
наставники й журналiсти всього свiту почнуть, певно, тепер балачки: що, та як,
та чому, та яка в моїй радянськiй душi може бути сила гнiву й ненавистi, та
взагалi, так би мовити, мiцностi, от, — я, народжена для добра людина, мушу
якось освiдчитись моїм сучасникам, друзям i ворогам усього свiту, разом iз моєю
дружиною, батьком-матiр'ю, з усiм, як то кажуть, домом, з криницею, з якої я пив
колись воду, з садом, городом, де спiзнав першi мозолi на руках, — одне слово, з
усiм своїм родом i долею...
Потомки запорожців
-------------------------
...Орацький Данило Сергiйович_ — 42 роки. Секретар обкому партiї. Середнього
росту, з багатим полiтичним досвiдом i добрим серцем. Веселий, високообдарований.
Має високу освiту i самоосвiту. Розумiє однаково велике й мале. Любить народ i
весь йому належить.
Безверхий Федiр Григорович _50 рокiв. Художник, професор. Розмовляє мiшаним
русько-українським жаргоном за допомогою обох рук, особливо великого пальця
правої руки. Мiцним нiгтем цього пальця вiн завжди iлюструє на лiвiй долонi свої
не дуже складнi процеси мислення. Позбавити його цих iлюстрацiй — все одно що
затулити рота. Був колись за кордоном i обiдав, казали, у якогось короля.
Пишається фiзичною силою. Лоб низький. Голос глухий, гугнявий. В лексиконi
багато вигукiв i безладних вставних слiв. Запевняв колись автора, що у нього в
шухлядi є дорогоцiнний камiнь, «що пiтається iз воздуха i растьоть».
Верещака Iван Гнатович_ — 37 рокiв. Письменник. Самовпевпепий, з нахилом до
патетики й кар'єризму.
Вигура Борис Михайлович_ — 35 рокiв. Iнструктор Паркомзему. Здоровий. Син
мiщанина. Переповнений вщерть почуттям власної винятковостi. З «нижестоящими»
холодний. Анкета чиста, без жодної плямочки. Дiє скрiзь i завжди рiшуче й в
повнiй вiдповiдностi з iнструкцiями раз назавжди уявленого начальства, волю
якого вiн звик виконувати твердо й «без сентиментiв».
|
